Реферат - Берестейська Унія причини, хід, наслідки

Для завантаження реферату Берестейська Унія причини, хід, наслідки впишіть число вказане нище та натисніть "Скачати реферат"

1281

Текст реферату:
сторінка 1
1. Берестейська Унія: причини, хід, наслідки
Ідея унії — злуки Православної і Католицької Церкви ні­коли не зникала. Уже в XI ст. було кілька спроб поєднати Церкви, що розділилися в 1054 році. В XII ст. Петро Клюнійський та Ансельм Кентерберійський шукали шляхів для їх поєднання.18* Але обопільна ворожнеча, фанатичні ексцеси збільшували відчуже­ність. Взаємну неприязнь розпалювала літературна полеміка по­між греками та католиками, яка «копала прірву між обома Церква­ми», — пише митрополит Іларіон.
Тяжкий стан Візантійської імперії, якій загрожували вороги з усіх боків, викликав спробу цісаря Михаїла VIII шукати допо­моги у папи Григорія X, якому він обіцяв за це прийняти унію. В 1274 р. був скликаний у Ліоні собор, на якому ухвалено, що Грецька Церква, зберігаючи свої догмати та обряди, має лише виз­нати примат папи, але унію не прийняло ні духовенство Греції, ні народ.
Не торкаючись давніх часів історії України, нагадаємо деякі по­дії останніх двох з половиною століть. У 1396 році говорили про можливість сполучення Православної та Католицької Церкви на нараді Яґайла з митрополитом Кипріяном Цамблаком; поділяючи бажання об'єднати Церкви, митрополит вважав за конечне скликати для цього собор, про що сповістив патріарха. На тому справа й за­кінчилася.
Року 1418 питання унії було порушене на Констанцькому Со­борі, але знову в площині скликання собору з участю з обох сторін знавців канонічного права.
Найактуальніше постало питання унії на Флорентійському Со­борі в 1439 році, коли митрополит Ісидор, грецький патріот, приєд­нався до унії, розуміючи її, як творення Єдиної Церкви. В Україні, крім невеликого числа магнатів, широкі маси залишилися при своїй вірі, хоч не виявляли ворожості до унії. Проте, латинське польське духовенство виявляло до неї ворожість.
З середини XVI ст. появляються палкі полемісти, які ведуть боротьбу проти Православної Церкви. Серед них визначалися Бенедикт Герберст, галичанин з Перемищини, та Петро Скарга (Павензський), єзуїт. У своїй книзі «Про єдність костьолу Божого» (1577) p.) Скарга гостро засуджував православну віру і доводив ко­нечну потребу злуки з Римом, посилаючись при тому на перспек­тиви розвитку освіти та культури і на матеріальні вигоди для української шляхти, які дала б їй унія, а ще більше для православ­ного духовенства, яке вийшло б із приниженого стану. Він вважав, що справу злуки повинен вирішити Собор із православних та като­ликів. Цю блискуче написану книжку присвячено князеві Костян­тинові Острозькому.
Справу унії підтримували — папський леґат Антоній Поссевінс. який їздив у цій справі до Москви, та другий леґат Нунцій Бальонетто, який мав у тій справі конференції з кн. К. Острозьким та його синами.
Костянтин Острозький (1527-1608), «некоронований король Укра­їни», був одним із наймогутніших маґнатів, власником значної ча­стини Волині і великих поселень в Галичині. Він був патроном понад 1000 церков у своїх маєтках, бачив занепад Православної Церкви і прагнув її об'єднання з Католицькою Церквою, але не в формі підкорення одної другій. Острозький мав однодумців і вели­кий авторитет в колах української шляхти, міщан, вищого духовенства.
Наприкінці XVI ст. поновилися заходи в справі унії, при чому її ініціаторами, несподівано, були православні владики. Значною мірою спричинилася до цього політика двох патріархів — Йоакима і, особливо, Єремії — під час подорожування їх по Україні: вони стали на бік братств, дозволивши собі зневажливо поставитися до владик. Незадоволення владик викликали позбавлення сану митро­полита Онисифора за двоєженство (був двічі одружений), висвята на митрополита Михаїла Рогози, обраного лише світськими особами, і призначення єпископа Луцького, Кирила Терлецького, екзархом патріарха, нібито контролером над митрополитом, — сан, якого не було раніше. Наслідком всіх цих умов поволі в різних колах право­славних стала ширитися думка про унію, в надії, що вона оздоро­вить церковну атмосферу.
Наприкінці 1589-го або на початку 1590-го року єпископ Львів­ський Гедеон Балабан перший порушив питання про унію. До нього приєдналися — Кирило Терлецький, Леонтій Пельчицький, єпископ Пинський і Туровський, Діонісій Збируйський, єпископ Холмський та Белзький. Наслідком таємної конференції в Белзі у 1590 році був лист до короля, в якому єпископи заявляли про свою згоду визнати владу папи.
Справу тримали у великій таємниці, і навіть не всі єпископи знали про переговори з королем.
Число спільників серед єпископів зростало. Року 1591 на Перемиську кафедру по смерті єпископа король номінував шляхтича Михайла Копистенського, що мав жінку. Патріарх заборонив висвя­чувати його, але грамота спізнилася. Року 1593 на звільнену Володимирську кафедру висвячено сенатора та каштеляна Адама (Іпатія) Потія, який приєднався до прихильників унії.
Православні, знеохочені непорядками в Церкві, приймали чутки про унію в значній мірі індиферентне. Пішов за унією Тишкевич, один із стовпів Православної Церкви. Інакше поставився до тієї справи князь Костянтин Острозький. На -Собор, що відбувся 1593 року, він надіслав «артикула-умови, на яких Українська Церква може об'єднатися з Католицькою: 1) збереження обряду; 2) забо­рона католикам забирати православні церкви; 3) заборона перехо­дити на латинський обряд; 4) зрівняння православного духовенства в правах з католицьким; 5) повідомлення в справі унії патріархів; 6) повідомлення про те Москви і Молдавії; 7) поліпшення внутріш­ніх справ Православної Церкви та 8) відкриття шкіл для право­славного духовенства. Ці «артикули» князя К. Острозького не про­голошено на Соборі.
Князеві Костянтинові Острозькому довго не розкривали конспі­рації переговорів, а коли нарешті він про них довідався, то був дуже обурений, що таку велику, всенародну справу робилося потай­ки. Володимирський єпископ Іпатій Потій, що був його приятелем з давніх часів, з сльозами, на колінах благав князя приєднатися до унії, але князь залишився непохитним і попередив, що буде боротися проти унії, проведеної в такий спосіб. Вимогу князя Острозь­кого скликати собор, щоб обговорити справу унії. Потій та Терлецький передали королеві, але він, не рахуючись з соборноправністю Православної Церкви, рішуче відмовив, мотивуючи тим, що лише владики без мирян можуть рішати справу злуки. Король бо­явся, що на соборі виявиться сильна опозиція, і наказав делегатам їхати негайно до Риму.
Не діставши згоди на скликання собору, кн. Острозький видав «Окружник» проти унії, особливо проти тактики владик. «Окружник» справив велике враження. В той же час кн. Острозький виря­див посланців на з'їзд протестантів, який зібрався в Торуні, запро­шуючи їх взяти участь в протиунійному соборі.
Наприкінці 1595 року делегати владик — єпископи Іпатій Потій та Кирило Терлецький — прибули до Риму і на аудієнції у папи Климента VIII склали визнання віри й визнали його примат. Папа урочисто прийняв Українську Православну Церкву із збережен­ням її обрядів.
Вістки про те, що єпископи пристали на унію, викликали в Укра­їні хвилювання. На сеймиках воєводств Волинського, Київського, Брацлавського, Руського шляхта доручила депутатам заявити про­тест проти самовільного вчинку владик, які не мали уповноважень та згоди на прийняття унії.
Внаслідок прохань православних, виїхав до Литви протосінкел Царгородського патріарха Никифор, видатна особа в патріархаті: він був ректором еллінських наук в Падуанському університеті і деякий час був намісником кількох патріархів. По дорозі до Литви протосінкел був заарештований, але втік із в'яз­ниці, треба гадати, завдяки допомозі кн. К. Острозького.
На 6 жовтня 1596 року був призначений Собор у Бересті. Ники­фор запросив на нього Кирила Люкаріса, протосінкела Александрійського патріарха, кількох грецьких єпископів, митрополита Білгородського.
З українськими владиками, з яких не прибуло лише двоє, з'яви­лись католицькі єпископи: Львівський — Осніковський, Луцький — Мацейовський та Холмський — Гомолицький, четверо видніших єзуїтських проповідників: крім того воєводи: Троцький — Микола Радзівілл-Сирітка. канцлер Сапіга, Берестейський староста Халецький.
На боці православних були: два єпископи — Гедеон Львівський та Михаїл Перемиський, які розірвали з унією, протосінкели Царгородський та Александрійський,